Остання з Любомирських

 

Полонне належало князям Любомирським майже 200 років. В 1621-му році по смерті Ганни Острозької власником міста став Станіслав Любомирський, воєвода Краківський і Руський.

Останнім власником (точніше – власницею), яка носила прізвище Любомирських, була Юзефа, донька Каспра.

Про дитинство Юзефи знаємо лиш те, що вона навчалась наукам в пансіоні чернечого ордену сакраменток в Варшаві, де вчилась і її старша сестра Маріана.

Генерал-лейтенант Каспер Любомирський після своєї смерті в 1780-му році залишив великі добра. Його землі простягалися від Старокостянтинова на півдні до Прип'яті на півночі. Деякий час маєтками Каспра управляв новий чоловік його вдови Барбари - Калікст Поніньський. Калікст затіяв, наприклад, сплав дерев по рікам від Случі аж до Херсону.

Повністю розпоряджатися майном Калікст не міг, адже добра, згідно з правом, належали прямим нащадкам генерала - дочкам Маріані і Юзефі.

Рік 1792-й стався роком великих потрясінь як для Польщі, так і для сім'ї Любомирських. В Польщу ввійшли російські війська; чоловік Маріани Прот Потоцький надумав зробити великий розділ власності.

Прот був знатним банкіром і підприємцем, проводив великі операції з землею та нерухомістю, йому не подобалося, що Калікст управляє тими маєтками і землями, якими повинен управляти він, Потоцький - Київський воєвода і чоловік однієї зі спадкоємиць.

Отже, влітку з'являються чутки про роман Барбари з племінником її чоловіка, Адамом Поніньским. Адам публічно просить вибачення у Калікста, посилаючись на інтриги Прота Потоцького. Калікст через газету «Кореспондент Варшавський» прощає Адаму його гріхи - як патріоту і учаснику війни за оборону вітчизни. Одночасно Калікст викликає Прота на дуель, але той відхиляється від поєдинку, передаючи позов до суду Тарговицької конфедерації. Калікст програє справу в суді, і Прот, скористувавшись нокдауном противника, безперешкодно продовжує те, заради чого затівались його інтриги...

Спадщину Каспра не було інвентаризовано, розділ її між доньками був справою складною, тому Прот звернувся до провідного спеціаліста в Польщі у спадкових справах - воєводи Серадського Міхала Валевського. Майже рік тривав перепис майна Любомирських, перерахунок його в грошовий вираз і, нарешті, сам розділ. Воєвода, перебуваючи у замку в Звягелі (тепер - Новоград-Волинський), столиці імперії Любомирських, спостерігав за молодшою з сестер, які було років 14-15.

Був у пана Міхала теж молодший брат Адам, який служив колись у французькому війську, в відомому кінному полку Royal-Allemand, і пішов у відставку в чині бригадира. Міхал викликав брата, який у віці 40 років все ще був неодруженим, в Звягель, щоб той допоміг воєводі в справах, та й заодно придивився до Юзефи... Адам приїхав з колегою по службі, той почав полонити серця молодих волинянок, а Адам в цьому мистецтві був заслабим.

Незабаром розділ майна було завершено. Маріані дісталися північні землі – більші за розміром, але й більш лісисті (це вважалося мінусом) - добра Звягельські, Ємільчинські, Ружинські. Юзефі - південна частина імперії батька - ключі Полонський, Новоселицький, Остропольський, Баранівський, Миропольський. У грошовому виразі посаг Юзефи склав вісімнадцять мільйонів злотих. Весілля між Юзефою і Адамом не забарилося.

Напевно, в інших обставинах Любомирські не погодилися б віддати Юзефу заміж за бідного бригадира, який до того ж був глухий (через нещасний випадок на військовому параді був комісований), але у нареченої теж знайшовся недолік - вона була «трішки» вагітна. Закрутила в Полонному роман з одним симпатичним полковником... Так, так, саме з тим, з яким на Волинь приїхав Адам...

Велика різниця у віці між чоловіком і дружиною в той час не дуже бентежила світ. Наприклад, брат дружини воєводи Валевського, Атаназій, був старшим від своєї дружини в чотири рази!

Собі за труди воєвода попросив село Шубків коло Рівного, на що Любомирські дали згоду, а потім ще купив за готівку ключ Тучинський, який лежав поряд з Шубковим – ці два населені пункти знаходилися далеко від основної території Любомирських.

Весілля було зігране. Через три місяця після весілля на світ з'явилася дитина, яка незабаром померла.

Резиденцією новоствореної імперії Валевських став так званий Бригадирський дім в Новому місті в Полонному. Правда, в ньому Юзефа і Адам майже не жили. Більшу частину часу вони проводили в Варшаві та за кордоном. На зламі століть у них народилися син Тадеуш і дочка Ізабелла. Чи не про перебування останніх Любомирських - Юзефи, її матері Барбари, її чоловіка Адама, дітей Тадеуша і Ізабелли – на рештках їх колись величезної імперії нагадують назви сіл Любомирка, Йосипівка (колись – Юзефовка, за Воробіївкою), Варварівка (Барбаровка), Адамов, Фадіївка (Тадеушполь), Ізобеліно? ..

Підпис Юзефи на документах задовольняв будь-які примхи її чоловіка; управлінцем він був ніяким. Одне за іншим від добр Валевських відділялися ключі і окремі села: Баранівка, Остропіль, Миропіль, Харківці, Юзефовка, Семенівка...

У 1805-му році пізньою весною Валевські повернулися з Італії і заїхали в Валевиці, що під Лодзю - маєток вищезгаданого Атаназія, камергера королівського. Якраз юна дружина господаря Марія розродилася первістком - Антонієм.

Також там, в Валевицях, перебувала і колишня дружина Міхала Валевського Ядвіга. Панянки зайнялися вихованням дитини, а заодно і самої Марії. Обидві вже мали чималий життєвий досвід і пережили багато романів.

Марія, напевно, добре усвідомила уроки родичок. Коли в Польщу в'їхав Наполеон, вона, разом з натовпом поляків, поїхала вітати його – адже разом з Наполеоном до Польщі могла знову повернутися незалежність, яку та втратила 14 років тому. Наполеон помітив у натовпі чарівну дівчину, попросив підійти до карети і запросив її на світський раут в палац «Під бляхою», що знаходився поряд з королівським палацом у Варшаві.

Марія замислилася. Занадто явним був натяк імператора, надто проникливим був його погляд, щоб не зрозуміти, що за цим могло слідувати. Вона раніше не зраджувала чоловікові...

У Валевиці потягнулися патріотично налаштовані ходоки. Потрібно йти, Марія, від тебе залежить доля Польщі, будь до нього доброю і лагідною, - величезним натовпом поляки штовхали її в ліжко до Наполеона. Не залишалися осторонь родичі і чоловік Марії.

З першого рауту Марія повернулася додому, не змінивши чоловікові.

На другому не встояла...

Марія Валевська стала супроводжувати Наполеона в Польщі, в інших країнах. Щоб виглядати пристойно в очах світу і зображати видимість того, що вона просто подорожує по Європі з подружками, Марія їздила не одна, а з компаньйонками, серед яких була пані Юзефа.

Так сталося, що водночас з любовним союзом Наполеона і Марії Валевської, зав'язується ще один роман. На життєвому шляху Юзефи з'являється полковник Іван Йосипович де Вітт. Граф Вітт - син знаменитої авантюристки Софії Глявоне, яка починала свій шлях як повія в Константинополі, була коханкою Григорія Потьомкіна і стала дружиною Щенсни Потоцького - найбагатшої людини в Україні. Парк «Софіївка» в Умані зобов'язаний їй назвою. Син Софії виявився не меншим авантюристом, ніж мама. Де Вітт служив резидентом військової розвідки в армії Багратіона. Але в 1809-му році раптом покидає службу в російській армії і переходить добровольцем у французьку. Зараз би такого назвали «відпускник».

Іван де Вітт знайомиться з Юзефою (військові все життя були пристрастю Юзефи) і незабаром пропонує їй стати його дружиною. Деякий час Юзефа розривається між де Віттом і Адамом, ділячи постіль одночасно з двома чоловіками, але потім стає Віттовою.

У Марії Валевської тим часом народжується від Наполеона син - Олександр.

Тепер в поїздках за Наполеоном Марію і маленького Олександра супроводжують Юзефа і Іван Йосипович де Вітт. Їх бачать втрьох в Віденському театрі, в Парижі.

Наполеон довіряє колишньому російському офіцерові. Адже де Вітт довів свою мужність в боях за Францію, одного разу здобув такі відомості про розташування російської армії, які і не снилися французькій розвідці. Відтепер листування між Наполеоном і його коханкою ведеться через чоловіка Юзефи. Хто знає, як обробляв Іван Йосипович Марію, адже Наполеон так і не пішов на створення незалежної польської держави...

А за два тижні перед вторгненням армії Наполеона в Росію де Вітт переплив Німан і дістався в штаб Барклая де Толлі, якому надав відомості про наступальні плани французів.

У 1813-му році відносини між Марією і Наполеоном охолонули; перестали бачитися між собою і граф де Вітт з Юзефою, що не дивно. Вітти розлучилися, але не розвелися; Іван Йосипович повернувся на службу в російську армію, його перевели в генерал-майори, нагородили орденом Святого Георгія і призначили шефом 1-го українського полку.

Після війни де Вітт з’явився в Одесі, інтригував там проти Ланжерона, збираючись замінити його на посту губернатора Новоросії. Але губернатором призначили графа Воронцова. Михайла Воронцова підозрювали в лібералізмі, тому де Вітта було приставлено «смотрящим» за губернатором.

В цей час в Одесі відбувався небувалий ріст активності Південного таємного товариства. Де Вітт прискіпливо стежить за декабристським рухом, входить в довіру до керівника товариства Павла Івановича Пестеля, і навіть знайомить його зі своєю прийомною донькою Ізабеллою. Що тільки не зробиш, щоб послужити батьківщині...

З іншого боку, Пестель теж сподівався переманити генерала на сторону змовників і, за словами Юрія Лотмана, «свого часу був готовий одружитися на рябої старій діві, його доньці».

Відносини між Пестелем і Ізабеллою заходять дуже далеко, Пестель повідомляє батькам про бажання вступити в шлюб. На оглядини до сім'ї Пестелів приїжджають Юзефа і Іван Йосипович.

Наречена і її батьки батькам нареченого зовсім не сподобалися.

Генерал-губернатор Іван Пестель пише синові: «Я побачив, що ця особа досить красива, але вона повинна була бути ще красивішою. Її поведінка здалася мені боязкою, дуже обережною, і навіть більш обережною, ніж я хотів би бачити в особі її віку. Її мати досконала дурепа, яка постійно базікає і говорить те, що їй спаде на думку, не роздумуючи багато. Вона мені зовсім не сподобалася; чоловік її, граф Вітт, низький інтриган».

І додав в іншому листі: «Я у багатьох відношеннях тримаюся думки абсолютно протилежної твоїй. Спосіб життя нашої родини не має ніякого відношення до твого одруження».

Ізабелла, відчувши негативне ставлення до себе батьків нареченого, розірвала відношення з Павлом Пестелем.

Незабаром вона вийшла заміж за директора імператорських театрів князя С.С. Гагаріна і стала жити в Санкт-Петербурзі, в місті, в якому повісили її колишнього коханого Павла Пестеля.

Початок XIX-го століття притягує до Одеси і вершки суспільства і різного роду сумнівних людей. Наступну героїню нашої розповіді, Кароліну Собанську, скоріш за все, можна віднести до людей другого типу. Представниця збіднілої гілки роду Ржевуських, вона була видана заміж за одеського купця Ієроніма Собаньского (який дав, до речі, ім'я, Сабанському провулку в Одесі).

Поправивши свій фінансовий стан, Кароліна відкрила в Одесі світський салон і розійшлася з чоловіком. Її рідна сестра Евеліна була одружена з французьким письменником Оноре де Бальзаком, Кароліна теж була небайдужа до письменників і поетів. У Києві вона знайомиться з Пушкіним, їх роман тривав дуже довго, навіть через 10 років після знайомства з Кароліною Олександр Сергійович пише їй листи. Собанській він присвятив багато своїх віршів, у тому числі знаменитий «Что в имени тебе моем...».

Салон мадам Собаньскої, крім Пушкіна, відвідують і інші волелюбні особистості. Тому не дивно, що Іван Йосипович де Вітт звертає увагу на салон, на його хазяйку, зближується з нею.

Співпраця де Вітта і Собаньскої було взаємовигідною. Де Вітт пропонував Кароліні придивитися до цікавих людей (про прибуття яких в Одесу він знав згідно з службовими обов'язками), Кароліна розповідала де Вітту про погляди цих людей, переказувала їх розмови...

Після відбуття південного заслання Пушкін відправився в Михайлівське, а у Собаньскої з'являється новий шанувальник, теж поет, Адам Міцкевич. Разом з де Віттом і Собаньскою Міцкевич їздить з Одеси до Криму, пише потім про Собаньску в знаменитих «Кримських сонетах»: «Сама в небезпеці, ти розставляєш сіті іншим...».

Професійна співпраця де Вітта і Собаньскої незабаром переростає в любов. Кароліна хоче заволодіти повністю де Віттом, але той постійно посилається на шлюб з Юзефою Любомирською і що та відмовляє йому в розводі. Щось підказує генералу-розвіднику, що офіційний шлюб з пані Собаньскою може бути згубним для його кар'єри...

Кароліна пише лист Юзефі з вимогою розвестися з Іваном Йосиповичем, а якщо буде не по тому, вона збирається розповісти всьому світу, що батьками її дітей є не Адам Валевський, а російський комендант полку піхоти з Звягеля.

Юзефа погоджується на розвід, але про зміст листа стає відомо в вищому світі, що ще більш негативно позначається на репутації Кароліни.

У 1831-му Кароліна і Іван Йосипович повінчалися.

В цьому ж році де Вітт приймає участь в придушенні Варшавського повстання. За активну участь в операції проти «заколоту» своїх співвітчизників (при народженні син польського генерала Юзефа де Вітта мав ім'я Ян) граф де Вітт був нагороджений золотою шаблею з алмазами.

Він прибуває до Варшави, щоб стати варшавським військовим губернатором, але там на нього чекає неприємна несподіванка.

Цар Микола пише до Паскевича: «Чи довго граф Вітт даватиме себе ошукувати цій бабі, яка шукає одних своїх польських вигід від особистої відданості, і настільки ж вірна Вітту як коханка, як Росії, будучи її підданою? Вельми добре б було відкрити очі графу Вітту на її рахунок, а їй веліти повернутися в свій маєток на Поділля».

Коли Паскевич пропонує кандидатуру де Вітте на посаду рангом нижче, цар відповідає:

«Одружившись на Собанській, він поставив себе в саме невигідне становище, і я довго залишити його в Варшаві ніяк не можу. Вона найбільша спритна інтриганка і полька, яка під личиною люб'язності і спритності всякого вловить в свої сіті, а Вітта буде водити за ніс в сенсі видів своєї рідні».

Так було покладено край військовій кар'єрі Івана Йосиповича де Вітта. З Собаньскою вони розлучилися в 1836-му році.

Своїх дітей у де Вітта не було, з прийомними він не дуже ладив. Своєю спадкоємицею від вказав сестру царя Миколи велику княгиню Олену Павлівну.

Княгиня Юзефа в кінці життя розділила спадок між дітьми так: синові Тадеушу Валевському дісталося Полонне з прилеглими селами Адамів, Ізабеліно, Горошки, доньці Ізабеллі Гагаріній – частина Баранівського ключа і Новоселиця з прилеглими селами Котелянкою і Варварівкою.

Ізабелла проживала в основному в Санкт-Петербурзі і Баден-Бадені. «Гагарін дає їй на туалети всього 3000 руб. на рік; але в неї 2000 селян на Волині, так що це їй все одно», - писала А. Смірнова-Россет про Ізабеллу в «Баденському романі».

Отримуючи ренту з новоселицьких земель, вона побудувала в Баден-Бадені палац. Цей палац, який і до цього часу носить ім'я Гагаріної, знаходиться за адресою: Augustaplatz 1, в ньому розміщується загс Баден-Бадена.

Тадеуш на ренту з полонських земель побудував палац в Гамарні. Палац до наших днів не зберігся.

Сама Юзефа останні роки свої роки проживала в Санкт-Петербурзі і в своїй літній резиденції в Котелянці.

Померла Юзефа 18 травня 1851 го року у Відні. Похована в Сергієвій пустині під Санкт-Петербургом, разом з донькою, зятем і вдома внуками. 

 

Джерела

Брандыс Мариан. Мария Валевская. Москва, «Пресса», 1993

Лотман Ю.М. Пушкин, 2011

Смирнова-Россет А. О. Дневник. Воспоминания. Москва, "Наука", 1989

Шигин В. В. Тайный сыск генерала де Витта. Москва, 2011

Jankowski Jerzy "Nieromantyczni romantycy". Wrocław, Wydawnictwo «Toporzeł», 1997

Dunin-Karwicki Józef. Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. Kraków. Spółka Wydawnicza Polska, 1897

Dunin-Karwicki Józef. Z moich wspomnień. T. 2, Warszawa, 1901

Kurier Warszawski, 133/1851

Moja druga młodość: z niewydanych pamiętników Szymona Konopackiego : (1816-1826). T. 2, Warszawa 1900

http://pustin.spb.ru/index.php/izvestnye-lyudi-pokhoronennye-v-monastyre/92-spisok-zakhoronenij

© Андрій Козак, 2016